ВЕРБА - СИМВОЛ УКРАЇНИ
Важко уявити нашу землю без верби. Здавна вона супроводжує людські поселення й оселі. Верби над ставом – традиційна прикмета українського села.
Верба – символ родинного вогнища. Навколо дерева водили молоду пару. Під час буревіїв проти вітру пускали вербову гілку. Так вона, мовляв, зупинить бурю. Ось такі магічні властивості вона має. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна. Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень. У багатьох творах згадує вербу Т.Г. Шевченко. Перебуваючи на засланні у пустелі біля Каспійського моря, він посадив вербову гілку. Поливав, доглядав її і виросла вона йому на втіху. Росте верба Тарасова і досі. Перу Шевченка належать слова:
⠀⠀⠀І досі бачу під горою
⠀⠀⠀Між вербами та над водою
⠀⠀⠀Біленьку хату…
Верба — це жіночий символ, уособлення таємничої сили жінки, плодючості й материнства. Це дерево пов’язане з водою, отже, символізує здоров’я і життя.
У давнину верба була священним деревом у слов’ян. Вважають, що вона уособлювала бога сонця, й тепер у народі кажуть, що «саме сонце п’є воду з вербових листочків, тому вони такі схожі на сонячні промінці». Верба — одне з найулюбленіших в Україні дерев. Нею обсаджують ставки, береги річок, дороги, обійстя, криниці.
Щороку, повертаючись із церкви на Вербну неділю, селяни встромляють у землю освячені галузки, і з них виростають дерева, які надають українським селам особливої характерної краси. Проростають ці дерева й самі — з випадково зроненої гілочки або забитого в землю кілка. Невибагливість верби, здатність швидко прийматися й рости, а також те, що вона першою з рослин починає зеленіти й розвиватися навесні, надають їй особливого магічного значення в народній свідомості та обрядах, спрямованих на забезпечення родючості, здоров’я. Освячені вербові гілочки оберігають від грози, пожежі, нечистої сили. Вербну неділю святкують за тиждень до Великодня . Коли Христос повертався до Єрусалима, люди встеляли йому дорогу пальмовими гілками. Звідси звичай святити гілля дерев. «Не я б’ю, верба б’є, від нині за тиждень – Великдень!» – саме такі слова лунають в цей день звідусіль. Галузками верби люди легко б’ють одне одного і бажають бути такими ж здоровими, як і те дерево, що першим розцвітає бруньками.
Звичай бити вербою — ще дохристиянський. Отож такий удар здатний “розбудити” життєву силу людини чи тварини. Освяченими галузками виганяли пастися худобу в день св. Юрія, сподіваючись на добрий приплід і захищаючи її таким чином від лиха та хвороб.
Походження верби пояснюють по-різному. Одна з легенд розповідає, що плакуча верба була завезена з Китаю: привезли у плетених кошиках якийсь крам, розвантажили й кошики викинули. Одна з гілок прийнялася й виросла в чудове дерево. У литовській казці йдеться про походження верби з жінки, яка була наділена надзвичайною родючістю: в неї навіть із рук, ніг, голови народжувалися діти. Із заздрощів богиня землі перетворила її на вербу: тіло зробила стовбуром, ноги — корінням, підняті до неба руки — гіллям, волосся — листям.
Люди давно помітили, що верба росте біля чистої води, й за допомогою вербового прутика навчилися шукати джерела. І криниці копали під вербою. А ще кажуть: «Верби довкола водоймищ — воді спокійно і добре, значить, і тобі спокій нестиме така вода. Маєш на душі смуток — притулись: верба забере».
Матеріал та фото – інтернет ресурс.
⠀
Рубрику підготувала: провідний фахівець з екологічної освіти відділу еколого-освітньої роботи – Тетяна КНИШ.
